Російська Федерація – це миролюбна держава, втручання якої в справи інших країн – це приклад процвітання, миру та безпеки, що є протилежністю до міжнародної політики США.
Втім, інші держави світу не мають свободи вибору в зовнішній політиці, якщо Росія сприймає цю свободу як загрозливу для себе.
Те, що ви прочитали вище – не жарт.
Це – цілком серйозні тези з виступу заступника міністра закордонних справ РФ Александра Грушко у Брюсселі. Ними, а також багатьма подібними (включно зі звичною старою платівкою про “іхтамнєт” на Донбасі тощо) дипломат намагався переконати Альянс у тому, що той має піти на поступки Кремлю та підписати розроблений у Москві договір, який би дав гарантії нерозширення НАТО та заборонив військову присутність США та інших членів Альянсу в половині його європейських членів.
Причому ці вимоги лишаються ультимативними, відкидання будь-якої з них означає припинення діалогу, наголошують у МЗС РФ.
Втім, попри “впевнену” войовничу риторику, Росія не вийшла з цієї зустрічі переможцем. Навпаки, переговори у Женеві та Брюсселі закріпили тактичну поразку росіян та підтвердили, що ті не мають на меті вдаватися до повномасштабного військового вторгнення, а лише використовують його загрозу як важіль у переговорах. Не завжди успішно.
Детальніше про це – у відео “Європейської правди”, яке варто подивитися.
А для тих, хто віддає переваги тексту, ЄП підготувала також текстовий аналіз переговорів, перші раунди яких відбулися цього тижня. Ця стаття не дублює відеодискусію, наведену вище, а радше доповнює її.
Інтереси України
Цей тиждень для дипломатів РФ став періодом переговорів на чужій території.
У понеділок 10 січня заступник глави російського МЗС Сергєй Рябков поїхав на зустріч із колегою з США Венді Шерман до американського посольства у Женеві; а у середу його колега Александр Грушко, також заступник Лаврова, у супроводі представників Міноборони та Генштабу РФ поїхав до штаб-квартири НАТО на зустріч із тією ж Шерман та з представниками (на рівні послів) усіх держав-членів Альянсу. І, нарешті, у четвер росіяни поїхали до штаб-квартири ОБСЄ до Відня, щоби знову виголосити свої ідеї та вимоги з перших двох зустрічей, але тепер вже за участю України (бо ми, як і Росія, є членами цієї організації).
Остання зустріч для України – найбезпечніша. І не лише через те, що наші дипломати беруть у ній участь та на власні вуха чують позиції сторін, а через те, що рішення у ОБСЄ ухвалюються консенсусом. А отже, жодні пропозиції не будуть схвалені і навіть не будуть внесені у офіційний порядок денний організації, доки на це не погодиться Київ.
А що ж з двома попередніми?
Найголовніший їхній підсумок – те, що на них не сталося “зради” для нашої держави.
І тут треба підкреслити, що це – не самозаспокоєння і не видавання бажаного за дійсне. Про такі результати переговорів кажуть усі сторони. І навіть самі росіяни визнають, що за усіма пунктами, які несуть пряму загрозу для України, вони не досягли жодного успіху.
Як прокоментував цей блок переговорів Александр Грушко, Росія стикнулася із “фундаментальною розбіжністю позицій” зі своїми візаві, через яку говорити про конкретику виявилося неможливо.
Зокрема, на пропозицію зупинити розширення Альянсу РФ отримала у відповідь не просто “ні”, а “одностайне ні”.
До засідання Ради Росія-НАТО у середу лишалася потенційна небезпека того, що від членів Альянсу одночасно із традиційними проукраїнськими голосами (як-от від держав Балтії та Центральної Європи) прозвучать також виступи з натяком на те, що “може, й варто поступитися”. Однак цього не сталося.
Навіть ті держави, які зазвичай називають серед скептиків євроатлантичної інтеграції України, на кшталт Німеччини, у своїх виступах підтримали позицію про неприпустимість російських вимог, про те, що жодних обіцянок нерозширення НАТО не буде, і навпаки – Альянс лишається прихильним до політики відкритих дверей.
Годі й говорити, що інші, ще більш неприйнятні вимоги (про них ми детально розповідали у статті “Путін на всю голову” та коротко нагадаємо трохи нижче) так само були відкинуті.
То про що ж домовилися?
Ми вже розповідали на каналі ЄвроПравди про підсумки зустрічі США-РФ, а також пояснювали, якими є переговорні треки та стратегії обох команд.
Вашингтон та Москва вийшли на переговори з діаметрально протилежними підходами та вимогами.
Росіяни від початку вимагали від США юридичну обіцянку про нерозширення НАТО як передумову для будь-якого подальшого діалогу.
А згодом, коли РФ представила письмові пропозиції, виявилося, що вони значно ширші. Зокрема, Росія висунула також вимогу про руйнацію єдиної військової структури Альянсу із забороною маневрів військовослужбовців та техніки США та західноєвропейських держав на території тих країн, які вступили до НАТО після 1997 року (а це – 14 з 28 європейських членів блоку!). А ще – скасування низки рішень самітів НАТО щодо політики відкритих дверей, починаючи з Бухарестського саміту НАТО 2008 року.
Останнє заслуговує на окрему увагу.
В Україні звикли вважати, що Бухарест-2008 був поразкою, бо там нашій державі не надали План дій щодо членства, який запитувала тодішня українська влада. Але схоже на те, що у Москві так само вважають тодішнє рішення поразкою Росії! Бо саме його у Москві вимагають скасувати через наявність офіційного визнання перспективи вступу України та Грузії до Альянсу.
Утім, це все деталі, бо з цього приводу Альянс виявився не готовий іти ані на найменші поступки. Тож сторони зійшлися на тому, що перспективи домовитися не проглядаються.
По суті, є лише одна домовленість, якої досягли НАТО, США та РФ.
Це – домовленість про те, що розпочаті переговори мають продовжитися.
Але й з нею не все просто. “Принципове бажання говорити” – це єдине, що об’єднує Москву, Вашингтон та Брюссель, а далі йдуть самі розбіжності. У сторін немає навіть приблизного розуміння, коли ж ці переговори продовжаться і якою може бути “адженда”, тобто перелік питань для нової розмови між Москвою та Заходом. Бо ж на ті питання, які були підставою для нинішньої зустрічі, Москва вже отримала відповідь “ні”.
“Фундаментальні відмінності підходів до безпеки не дозволили нам ухвалити конкретні рішення щодо подальших дій”, – пояснив заступник Лаврова Александр Грушко.
З ним погоджується Сергєй Рябков, який очолював двосторонні консультації із США. Цей дипломат, що має репутацію “яструба” та хама за стандартами російського МЗС, висловився ще радикальніше, заявивши, що не бачить підстав для проведення ближчим часом нового раунду переговорів з США. “Щодо ключових елементів США та їхні союзники фактично кажуть нам ні”, – пояснив він, додавши, що Росія не бачить сенсу домовлятися далі, оскільки Альянс одностайно відмовляється навіть вести переговори про нерозширення НАТО. “Це глухий кут”, – підсумував Рябков.
Погодьтеся, ці заяви є найкращим визнанням того, що на переговорах з РФ не сталося здачі інтересів України.
Фантазії команди Лаврова
Перш ніж розповісти про наслідки перемовин – невелике суб’єктивне спостереження.
Варто поспівчувати дипломатам із США та інших держав НАТО, які слухали російських переговірників і навіть мали з ними всерйоз дискутувати. Це стало очевидним, коли Александр Грушко вийшов до ЗМІ і взявся повторити тези своєї чотиригодинної дискусії з членами Альянсу.
Деякі аргументи, якими Росія намагалася переконати своїх європейських та американських візаві, є для нас добре знайомими.
Це і розповіді про те, що понад 30 років тому в НАТО, мовляв, гарантували Горбачову, що Альянс ні на дюйм не зсунеться на Схід. (Це неправда, яку особисто спростовував сам Горбачов, можете переконатися – але у Путіна та в МЗС РФ продовжують її поширювати.)
Це і твердження про те, що зі вступом України у НАТО та розміщенням на її території американських наступальних ракет радикально зменшиться підльотний час до російської столиці. (Це не так, бо з чинного члена НАТО, Латвії, відстань до центру Москви не набагато більша, ніж від України – 451 км проти 585 км до найближчої точки кордону, що не є критичним з військової точки зору, а до інших ключових міст, включно із Санкт-Петербургом, відстань і зараз менша).
Це і звичні усім європейцям розповіді про те, що Росії, мовляв, немає на Донбасі, а конфлікт лишається невирішеним лише через те, що Україна не хоче почути народ гордих “республік”…
Але цього разу додалися нові та дуже цікаві “фантастичні сюжети”.
Напевно, на переговорах було цікаво представникам Держдепу, коли Грушко почав доводити, що Росія – кращий миротворець, аніж Штати. “США лишили після себе розорений Афганістан. А подивіться на те, де була Росія! Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я – це все приклади, як втручання Росії дозволило встановити мир”, – переконував він.
Окрема цікавинка – те, що Росія публічно визнала: вона не вважає всі держави рівноправними. Тож у відповідь на зауваження НАТО про те, що РФ не має права визначати геополітичний вибір України, російський дипломат відповів: він вважає, що має.
“Політика відкритих дверей НАТО має припинитися, – пояснив Грушко. – Часто кажуть, що це свобода вибору, і це так – але ж свободи вибору не існує у тому вигляді, як її розуміють наші натівські партнери. Бо свобода вибору не має утискати інтереси інших. А членство (держав, як-от України. – ЄП) у військових союзах має враховувати інтереси інших (держав, а саме Росії. – ЄП)“.
Не дивно, що такі міркування не знайшли підтримки у членів Альянсу.
Вимагати, щоби поступитися
Та повернемося до підсумків серії зустрічей у Женеві, Брюсселі та Відні.
Чого досягла Росія з їхніми підсумками?
Насправді одне досягнення у РФ є, і воно не оспорюється: Москві вдалося привернути до себе увагу. Але достатньо придивитися і стає ясно: ця увага не конвертується у вплив.
Росія завдяки стратегії шантажу почала визначати порядок денний безпекових обговорень – але не змогла визначити жодне рішення. З нею нині спілкуються, тобто здається, що міжнародна вага РФ підвищилася – але на всі зустрічі російським дипломатам довелося їхати до партнерів, тож принаймні поки що це не був діалог рівноцінних партнерів, про який мріє Кремль. Аргументи Росії Захід готовий вислухати – але тільки вислухати, і сказати у відповідь “ні” на всі бажання Кремля.
І справді, за підсумками низки зустрічей, які виторгував Путін, жодна вимога РФ не була виконана, і немає навіть перспектив їхнього виконання. РФ почула “ні” навіть від тих держав, які у нас нерідко називають “проросійськими”. А ті уряди, які сумнівалися чи просто не мають жодної позиції щодо Росії через свою географічну віддаленість від неї і схильні долучатися до консенсусу – побачили консолідовану, єдину позицію Європи, тож зрозуміли, що і їм треба триматися саме таких, на думку РФ, “антиросійських” рішень.
Та ще більшим програшем РФ видається інше.
Всю цю кашу Кремль заварив завдяки шантажу, коли у жовтні зібрав під кордонами України багатотисячну армію та переконав США повірити у те, що загроза масштабного нападу є реальною.
Відтоді минуло вже понад 2,5 місяці. Дії РФ дедалі більше сприймають як “суто шантаж”, і це відчуття наростає. Але зустрічі у Женеві та Брюсселі стали переламними, бо Росія на них виявилася… “на подив миролюбною”.
Так, це не жарт, саме таку думку переказують західні журналісти, що спілкувалися з представниками своїх урядів після брюссельського раунду. На ньому – якщо відкинути в бік феєричну і часом смішну риторику заступника Лаврова про особливу роль Росії у світі – РФ видалася партнерам цілком конструктивною. Вона вела діалог, не обривала спроби змінити порядок денний обговорення і навіть, як публічно запевнив генсек НАТО Єнс Столтенберг, не стала виключати відведення військ від кордону з Україною (хоч і обіцяти цього також не стала). І це – попри те, що Альянс відкинув усі бажання та “хотілки” РФ!
І навіть “яструб” Рябков, який перед початком переговорів відзначився низкою хамських заяв, за їхніми підсумками був значно миролюбнішим і заявив, що сподівається на компроміс із Заходом. “Немає впевненості, що це можливо, але все в наших силах… Ми будемо цим займатися”, – заявив він, визнавши, що отримав чітке “ні” на ключові запити РФ.
А от можливість переходу військ РФ у наступ у відповідь на відмову Заходу він категорично і кількаразово виключив. Що не є дивним, з огляду на те, що США та ЄС публічно і непублічно попередили Москву про швидке запровадження жорстких санкцій проти неї у цьому разі.
Звісно, це не означає, що військової загрози від РФ немає – навпаки, Путін не раз доводив, що здатен на будь-які протиправні дії. Але конкретно ця ескалація, схоже, була задумана суто заради шантажу Заходу. А реальна загроза є радше від гібридної агресії, ніж від повномасштабного військового вторгнення.
Тож схоже, що Росія лишає для себе два варіанти.
Один з них – це перехід у глуху ізоляцію, режим “вороги навколо” для згуртування суспільства навколо Путіна. Судячи з усього, без компоненти нової масштабної військової агресії, але цілком імовірно, що з точковими атаками, які триматимуть Україну та Захід у напруженні.
А другий, який також не можна виключити – це якщо за кілька місяців Москва погодиться на суттєві поступки, “заради миру в усьому світі” відкладе усі свої неприйнятні вимоги та домовиться із США про щось дрібне, те, що їй і пропонують зараз. Наприклад, спільний контроль за навчаннями. А російському виборцю це подадуть як велику та особисту перемогу Путіна, який тепер розмовляє із США на рівних, тобто переведуть увагу на єдиний тактичний виграш РФ у цій історії.
У реаліях Росії та її пропагандистської машини це – цілком реальний варіант.
About Author
